Україна та Константинополь: історія і перспективи єдності

ghfhВідновлення юрисдикції Константинопольського патріархату в Україні: історико-канонічний аспект і вектор відновлення єдності українського православ’я

На Синаксисі (Помісному Соборі) Константинопольського патріархату, що тривав з 28 серпня по 3 вересня 2015 року в Константинополі, серед іншого, було приділено увагу проблемі подолання церковних розділень в Україні. Зокрема, п’ять українських архієреїв від Української Православної Церкви США і Канади, які брали участь у Соборі, обговорювали зі Вселенським Константинопольським Патріархом Варфоломієм можливість відновлення єдності українського православ’я «під канонічним омофором Константинопольської Матері-церкви». Наскільки історично і канонічно обґрунтована така перспектива, розглядається в пропонованій статті.

Київська митрополія канонічно й історично, з моменту свого створення після Хрещення Київської Русі, більше 700 років була Автономною Помісною Церквою під омофором Вселенського Константинопольського патріархату, що канонічно є Церквою-матір’ю для Української Православної Церкви. Проте цей статус був порушений 1686 року, коли Київська Митрополія при втручанні московської світської влади була передана в тимчасове Намісництво патріархові Московському. Ця подія, що порушила багатовіковий канонічний уклад Київської Помісної Церкви, до цього часу є одним із головних «каменів спотикання», розбратів і розділень в українському православ’ї.
Трохи інакше складалася доля Галицької митрополії, що довгий час залишалася у складі Константинопольського патріархату навіть після ліквідації Москвою церковної і політичної автономії у Києві.

АВТОНОМІЯ ГАЛИЦЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ

Територія сучасної Західної України (Галичини), а також Східної Польщі (Холмщина і Підляшшя) у минулому довгий час складала окрему автономну Галицьку митрополію під омофором Константинопольського патріархату. Ця територія після падіння Київської Русі потрапила під вплив польських монархів, а потім монархів Австро-Угорської імперії і ніколи не входила до складу Російської імперії і Російської Церкви. Тільки 1939 року, згідно з досягнутою між Сталіним і Гітлером таємною домовленістю (пакт Молотова — Ріббентропа), території Західної України і Західної Білорусії були тимчасово окуповані радянськими військами і приєднані до СРСР.
Галицька митрополія з адміністративним центром спочатку в Галичі, а потім у Львові — автономна церковна структура Православної Церкви під омофором Константинопольського патріархату в південно-західній частині Київської Русі (України) в XIV — XV ст. Утворена вона рішенням Константинопольського патріархату з виділенням Галицької (Львівської), Перемишльської, Холмської, Володимир-Волинської, Луцької і Туровської єпархій з Київської митрополії і зведенням Галицької єпископської кафедри в ранг митрополичої. До складу Галицької митрополії спочатку входили території нинішньої Східної Польщі (Холмщина і Підляшшя), Західної України (Галичини), Закарпаття і Волині, а також Західної Білорусії.

Створена автономна Галицька митрополія була 1303 року після того, як близько 1299 року Київський митрополит Максим, у зв’язку з розоренням Києва монголо-татарськими ордами, самовільно покинув Київську першосвятительську кафедру і переїхав на північний схід у столицю удільного Володимирського князівства — місто Володимир-на-Клязьмі. Тому для управління південно-західною частиною Київської митрополії константинопольський патріарх Афанасій 1303 року висвятив галицького єпископа Нифонта в сан митрополита, вивівши його з підпорядкування митрополита Максима, який облаштувався на Суздальщині, з безпосереднім підпорядкуванням патріархові Константинопольському на правах автономії.
З середини 1310-х і до кінця 1320 рр. Галицькими єпархіями керував литовський митрополит Феофіл. З кінця 1320-х і до 1332 року автономну Галицьку митрополію очолював митрополит Гавриїл. Його наступником в Константинополі поставили Феодора, який в статусі галицького митрополита брав участь у Константинопольському Синоді 1337 року.

До 1345 року до складу автономної Галицької митрополії входили, окрім Львівської, також Перемишльська, Холмська, Володимир-Волинська, Луцька, Полоцька, Турово-Пінська і навіть Чернігівська, Смоленська, Брянська і Білгородська єпархії.
Після входження Галичини до складу Речі Посполитої соборним визначенням Константинопольського патріархату на чолі з патріархом Філофеєм підтверджувався автономний статус Галицької митрополії, а її митрополитові Антонію в травні 1371 року доручалося піклування єпархіями Холмською, Туровською, Перемишльською і Володимир-Волинською і навіть наказувалося поставляти для них архієреїв.

1381 року Константинопольський патріарх Ніл призначив нового митрополита Галицького (його ім’я невідоме). А 1397 року Константинопольський патріарх Антоній призначив митрополита Михаїла Вифлеємського екзархом Галичини і Мавровлахії. Більше того, патріарх Антоній оголосив догану митрополитові Київському Кипріану за втручання того у справи автономної Галицької митрополії і знову підтвердив рішення патріарха Філофея 1371 року, що Галичина повинна управлятися автономно архієреями, які призначаються з Константинополя.

РОЛЬ ГАЛИЦЬКОЇ АРХІЄПАРХІЇ У ЗБЕРЕЖЕННІ ПРАВОСЛАВ’Я

З 1458 року територія колишньої автономної Галицької митрополії увійшла до складу об’єднаної Києво-Галицької митрополії, що діяла в межах Речі Посполитої, куди входили землі південно-західної Русі (України, Білорусії і Литви).
З 1539 року вона носила назву Львівської і Галицької єпархії у складі автономної Київської митрополії Константинопольського патріархату.
Після прийняття єпископами Київської митрополії Брестської унії з Римом 1596 року Львівсько-Галицька єпархія на чолі з єпископом Гедеоном (Балабаном, 1530-1607) стає центром опору унії. Тільки два архієреї Київської митрополії — Гедеон Львівський і Михаїл Перемишльський відмовилися визнати унію і зберегли вірність Православ’ю і Константинопольському патріархату. Тому Константинопольський патріарх Мелетій призначив своїм Екзархом в Україні і Місцеблюстителем Київської митрополії єпископа Гедеона (Балабана) Львівсько-Галицького. У цей період Константинопольські патріархи також надали Львівському братству статус ставропігії.

Після смерті єпископа Гедеона 1607 року на православну Львівсько-Галицьку кафедру було обрано Єремію (Тисаровського,+1641), хіротонія якого відбулася в Молдо-Валахії. Разом із титулом єпископа Львівського, Єремія, як голова першої за честю кафедри, яка не перейшла в унію, успадкував від Гедеона титул Екзарха Константинопольського патріархату і посаду Місцеблюстителя Київського митрополичого престолу. З 1610 року, після смерті єпископа Перемишльського Михаїла, Єремія (Тисаровський) 10 років залишався єдиним православним єпископом у Речі Посполитій аж до 1620 року, коли патріарх Єрусалимський Феофан III відновив православну ієрархію і висвятив нового митрополита Київського.
Львівський архієпископ 1675 року був наділений повноваженнями адміністратора Київської митрополії і Києво-Печерської архімандрії під омофором Константинопольського патріархату.

ПІСЛЯ ЛІКВІДАЦІЇ АВТОНОМІЇ КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ...

Після того, як 1686 року Константинопольський патріарх Діонісій, перебуваючи у сильній матеріальній скруті, за надану московським царем фінансову допомогу передав Київську Митрополію в тимчасове Намісництво патріархові Московському (при цьому канонічно не виводячи Київську Митрополію й Україну зі складу Грецької Церкви і зберігши за київськими митрополитами титул «Екзарха Константинопольського Патріархату»), Львівсько-Галицька архієпархія відмовилася підкорятися Московському патріархові, формально залишившись під омофором Константинопольського патріархату. Проте за чотири роки Львівська єпархія була насильно переведена при втручанні польської влади в унію. Львівське ставропігіальне братство довгий час посилено чинило опір унії, зберігаючи вірність Православ’ю і Константинопольському патріархату, проте через вісім років, 1708 року, і воно за сприяння польської влади було переведене в унію. На жаль, факт неканонічного відриву Київської митрополії від Константинопольської Церкви-матері і передачі 1686 р. під Московський патріархат спричинив успіх унії в межах Львівсько-Галицької архієпархії, що не бажала підкорятися Московському патріархату і тому стала шукати альтернативу в особі Риму.

Оскільки в межах Речі Посполитої (Правобережна Україна і Білорусія) православні єпархії і парафії після приєднання Київської митрополії до Московського патріархату мали невизначений статус, звертаючись за опікою то до митрополитів Молдо-Валахії (Константинопольського патріархату), то до російського Синоду, 1790 року польський Сейм видав постанову про те, аби всі православні єпархії і парафії в Речі Посполитій залишалися під владою Константинопольського патріарха.

З цією метою 1791 року в Пінську на території Богоявленського монастиря відбувся Помісний Собор православного духівництва і віруючих Речі Посполитої, що увійшов в історію як «Пінська конгрегація». У роботі Пінського Собору взяли участь 103 делегати від духівництва, чернецтва і мирян. На ньому було ухвалено рішення про відновлення статусу автономної Галицької митрополії під омофором Константинопольського патріархату. Планувалося скликати «національний синод», який складався б з одного архієпископа з повноваженнями митрополита і трьох єпископів. Також були розроблені «постійні й основні норми і правила організації» Православної Церкви Речі Посполитої як автономної церковної юрисдикції, що не залежала від Російського Синоду і визнавала над собою авторитет Константинопольського патріарха. На засіданні 21 травня 1792 року більшістю голосів (123 голоси «за» при 13 «проти») польський Сейм затвердив як конституцію запропонований Пінською конгрегацією проект нової організації Православної Церкви в Речі Посполитій, яка наділялася в державі великими правами і свободами. Проте два нові поділи Речі Посполитої і ліквідація Польської держави призвели до того, що рішення Пінського Помісного Собору і Акт 21 травня 1792 року практично так і не були реалізовані на практиці.

В результаті третього поділу Речі Посполитої 1795 року Австрія, Пруссія і Росія остаточно поділили між собою її території. Українські етнічні землі Галичини і Лодомерії за цим договором відійшли до Австро-Угорщини. Після розпаду Австро-Угорської імперії ці землі в 1918-19 рр. увійшли до складу незалежної Української держави, проте вже 1920 року були окуповані Польщею.
Для православних єпархій на території окупованих Польщею Західної України і Західної Білорусії Константинопольський патріархат 13 листопада 1924 року видав Томос про дарування автокефалії. Цей Томос скасовував акт 1686 р., що передавав Київську митрополію в тимчасове намісництво Московському патріархату. Томос Вселенського Патріарха 1924 року стверджує, що це приєднання суперечить канонічним правилам і що Московський патріархат не виконав обумовлених в акті 1686 року вимог, згідно з якими Київська Митрополія повинна була зберегти свої права автономії. Таким чином, автокефальна Православна Церква Польщі (а по суті, Західної України і Західної Білорусії) проголошувалася правонаступницею історичної автономної Києво-Галицької митрополії Константинопольського патріархату.

ПРАВОСЛАВ’Я НА ГАЛИЧИНІ, ЗАКАРПАТТІ ТА БУКОВИНІ В ХХ СТ.

Польща 1939 року, згідно з досягнутою між Сталіним і Гітлером таємною домовленістю (пакт Молотова — Ріббентропа), знову була поділена між Німеччиною і СРСР, а території Західної України і Західної Білорусії були окуповані радянськими військами і приєднані до СРСР.
Після цього парафії і єпархії Православної Церкви в Західній Україні, що отримала від Константинополя автокефалію, насильно перепідпорядкували Московському патріархату. Один тільки єпископ Луцький Полікарп (Сікорський), посилаючись на поганий стан здоров’я і відхід на спокій, ухилився від приєднання до РПЦ МП.

24 грудня 1941 року він отримав Декрет від Предстоятеля Автокефальної Православної Церкви Польщі митрополита Варшавського Діонісія (Валединського), в якому сповіщалося про створення Адміністратури Православної Церкви Польщі в українських землях, а Адміністратором призначався єп. Полікарп, возведений у сан архієпископа. Цей документ ліг в основу створення «УАПЦ формації 1942 р.» і вважається актом нового заснування УАПЦ. У ньому митрополит Діонісій на ім’я єпископа Полікарпа писав:
«На прохання православних Церковних рад Волині від 14 грудня ц.р. я постановив створити Тимчасову Адміністратуру Нашої Св. Автокефальної Православної Церкви на звільнених українських землях. Тимчасовим Адміністратором призначаю Ваше Високопреосвященство і прошу Вас співпрацювати з Високопреосвященнійшим Архієпископом Олександром (Пінським). Про всі Ваші проекти і розпорядження прошу негайно мене сповіщати для надання їм остаточної канонічної санкції».
І хоча в сучасній історіографії прийнято вважати, що це був акт про відтворення УАПЦ, проте ні про що подібне в документі не йшлося.

Автокефалія Православної Церкви Польщі без західноукраїнських єпархій втрачала свою канонічну легітимність, оскільки ґрунтувалася на прямій спадкоємності від Київської митрополії як її колишня складова частина. Тому митрополит Діонісій, згідно з Томосом Константинопольського Патріарха за 1924 р., відновлював втрачений після радянської окупації статус своєї митрополії в землях Західної України, призначивши офіційним представником (адміністратором) в регіоні єп. Полікарпа (Сікорського), який зберіг йому вірність. Таким чином найменування в літературі церковної структури єп. Полікарпа як «УАПЦ» не зовсім відповідало реальному стану справ, оскільки вона щодо Православної Церкви Польщі залишалася в статусі автономії. Автокефалія УАПЦ в 1940 рр. в умовах війни юридично (соборно) так і не була проголошена, зберігаючи свою канонічну єдність з митрополитом Варшавським Діонісієм. Не було в УАПЦ і обрання першоієрарха. Її главою офіційно продовжував вважатися митрополит Варшавський Діонісій, оголошений в УАПЦ Місцеблюстителем Київського митрополичого престолу. Автокефалію УАПЦ «формації 1942 р.» мала лише de facto, тоді як de jure вона зберігала автономний статус щодо митрополії у Варшаві. Пізніше, опинившись на еміграції у підвішеному канонічному стані, УАПЦ США і УПЦ Канади на поч. 1990 рр. легко інтегрувалися на правах автономії до складу Константинопольського патріархату, відновивши тим самим свій канонічний статус Української Православної Церкви під омофором історичної Церкви-матері.

Ще однією автономною структурою на території України в роки Другої світової війни була Українська Автономна Православна Церква на чолі з митрополитом Олексієм (Громадським), який проголосив церковну автономію від Московського патріархату.
Проте обидві юрисдикції головним чином були зосереджені на Волині і Східній Україні. Їхній вплив фактично не поширювався на Галичину, Закарпаття і Буковину.

Створення перших структур Московського патріархату у Львові і Галичині відноситься до 1941 р., а остаточно — 1946 р., коли комуністичний окупаційний режим міцно затвердився в Західній Україні.
Окрім Галичини, аналогічно ніколи не входили до складу Московського патріархату, до приходу в 1940 рр. радянських окупаційних військ, Буковина і Закарпаття.
Так Закарпаття канонічно входило в юрисдикцію Константинопольського патріархату і нетривалий час на початку ХХ ст. — патріархату Сербського. 4 березня 1923 року Собор Константинопольського патріархату на чолі з патріархом Мелетієм IV постановив, що православні парафії Закарпаття належать до юрисдикції Вселенського патріархату. Відтоді православна паства Закарпаття канонічно увійшла під омофор Константинопольського патріархату, де і перебувала до приходу радянських окупаційних військ.

Адміністратором Православної Церкви Закарпаття й Угорщини під юрисдикцією Константинопольського патріархату був призначений протопресвітер Михаїл Попов, якого Екзарх Вселенського патріарха архієпископ Празький Саватій (Врабець) планував висвятити в єпископа і поставити генеральним вікарієм для Закарпаття й Угорщини. 5 жовтня 1940 року в листі до Константинопольського патріарха Веніаміна він просив висвятити о. Михаїла Попова в єпископа Православної Церкви Закарпаття й Угорщини під юрисдикцією Вселенського патріархату.

Проте 30 травня 1942 року німці заарештували архієпископа Саватія. Він три роки відсидів у концтаборі Дахау (1942—1945), а після звільнення не був допущений новою окупаційною адміністрацією (тепер уже радянською) до виконання своїх архіпастирських обов’язків, оскільки відмовлявся порвати з Константинопольським патріархатом і перейти в РПЦ МП. Також він категорично не визнавав канонічності приєднання до РПЦ МП українських православних парафій Константинопольського патріархату в Закарпатті.
Ще трагічніше склалася доля Адміністратора Закарпатської єпархії Константинопольського патріархату протопресвітера Михаїла Попова. 13 червня 1944 року він був арештований нацистами за підозрою в хрещенні єврейських дітей. Наприкінці грудня 1944 року його було вислано до Німеччини на примусові роботи, проте під час перевезення йому удалося втекти, ховався до приходу радянських військ. На початку квітня 1947 року в Будапешті о. М. Попова було арештовано радянськими каральними органами НКВС. 9 вересня 1947 року за звинуваченням в антирадянській діяльності засуджений до 25 років ув’язнення. Його відправили до концтабору в Воркуту (Комі АРСР), де він загинув як мученик за віру Христову.

Свого роду відгомоном перебування Закарпаття під омофором Константинопольського патріархату є автономна Карпато-русинська православна єпархія (American Carpatho-Ruthenian Orthodox Diocese), що збереглася в США до наших днів і існує у складі Вселенського патріархату. Її предстоятелем нині є єпископ Ніський Григорій (Тацис).

Таким чином, як бачимо, православні парафії і єпархії Західної України (Галичини, Буковини і Закарпаття) канонічно й історично ніяк не можуть вважатися «канонічною територією» Московського патріархату, оскільки його юрисдикція тут була нав’язана каральними органами окупаційного комуністичного режиму, а до цього ці території входили до складу Константинопольського патріархату. Це ж стосується і Київській митрополії (тобто Української Православної Церкві) в цілому, переданої в тимчасове Намісництво патріархові Московському 1686 р. з порушенням канонічних норм і соборних настанов.

УКРАЇНА І КОНСТАНТИНОПОЛЬ НА ШЛЯХУ ДО ВІДНОВЛЕННЯ ЄДНОСТІ

Як уже було сказано, Томос Вселенського Константинопольського Патріархату від 13 листопада 1924 року скасовував Акт 1686 р. про передачу Київської Митрополії в тимчасове Намісництво Московському патріархату. Томос стверджує, що це приєднання суперечить канонічним правилам і що Московський патріархат не виконав обумовлених в акті 1686 р. вимог, згідно з якими Київська Митрополія повинна була зберегти свої права автономії.
Така позиція Константинопольського патріархату щодо України зберігається до сьогодні. У листі до патріарха Московського Алексія II від 10 січня 1991 року Вселенський Константинопольський патріарх Димитрій писав:
«Вселенська Патріархія визнає лише одну канонічну Православну Церкву у встановлених Патріаршим і Священним Синодом 1593 р. кордонах Вашої Святійшої Церкви».

Як відомо, «у встановлених Патріаршим і Священним Синодом 1593 р. кордонах» в юрисдикції Московського патріархату признавалися лише північно-східні єпархії Московського царства (Московії), тоді як єпархії Київської митрополії (Україна, Білорусія, Литва, Польща і Молдавія) «у встановлених Патріаршим і Священним Синодом 1593 р. кордонах» входили на правах розширеної автономії в юрисдикцію Константинопольського патріархату.
Тобто, по суті, в листі Вселенського патріарха Димитрія сказано, що кордони 1593 р. залишали Київську Митрополію в канонічних межах Константинопольського патріархату. Москві її було тимчасово, в Намісництво, передано тільки сто років потому. І, як пише відомий російський православний богослов протодиякон Андрій Кураєв, «на думку Константинополя час оренди збіг...»
У цьому контексті дуже символічно, що ієрархи Української Православної Церкви (Константинопольського патріархату) в США і Канаді на Помісному Соборі в Константинополі у вересні цього року в розмові зі Вселенським Патріархом Варфоломієм одним із варіантів відновлення єдності українського православ’я назвали «об’єднання тимчасово розділених Українських Церков під канонічним омофором Константинопольської Матері-церкви». По суті, це повторення досвіду УАПЦ США і УПЦ Канади, а також Православної Церкви в Естонії, що врегулювали свій канонічний статус через входження на правах автономії до складу Константинопольського патріархату.

Такий крок справді міг би реально розв’язати патову ситуацію в українському православ’ї, що роздирається внутрішніми протиріччями й амбіціями церковних лідерів. А крім того, відновити церковно-історичну справедливість і надати реальну альтернативу православному духовенству і пастві УПЦ, які не бажають приєднуватися до самопроголошених і ніким не визнаних патріархатів, але при цьому прагнуть бути незалежними від Москви і одночасно в канонічній єдності зі Вселенським православ’ям.
В усякому разі у перехідний період Константинополь має всі канонічні й історичні підстави піти на відновлення автономної Галицької митрополії у складі Вселенського Патріархату. Оскільки землі Західної України (Галичини, Буковини і Закарпаття), як уже було сказано, споконвічно належали до юрисдикції Константинопольського патріархату і були в однобічному порядку, силоміць перепідпорядковані РПЦ МП тільки в 40-і роки ХХ ст. за допомогою каральних органів окупаційного комуністичного режиму, що однозначно було неканонічно.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Стрічка новин

Усі новини
Best anti aging solutions, cheap anti aging products, product, that works.

Публікації

  • 1
  • 2
  • 3
Блаженніший Митрополит Макарій: «Я не тримаюсь за Предстоятельство»

Блаженніший Митрополит Макарій: «Я не тримаюсь за Предстоятельство»

4 серпня 2017|Редактор БДУ - avatar Редактор БДУ|Hits:134

На сьогоднішній день ситуація в УАПЦ дуже непроста: розпалюється скандал навколо руїн Червоногородського замку...

До 3-х роковин упокоєння Блаженійшого Митрополита Володимира (Сабодана). З архіву єпископа Віктора (Бедь)

До 3-х роковин упокоєння Блаженійшого Митрополита Володимира (Сабодана). З архіву єпископа Віктора (Бедь)

17 липня 2017|Редактор БДУ - avatar Редактор БДУ|Hits:183

Інтерв'ю від 03 липня 2014 року, за два дні до упокоєння Блаженнійшого Володимира (Сабодана), Митрополита Київ...

До 100-річчя початку відродження УАПЦ (1917 - 2017). "Ми мусимо вискочити з-під московської церковної влади"

До 100-річчя початку відродження УАПЦ (1917 - 2017). "Ми мусимо вискочити з-під московської церковної влади"

2 травня 2017|Редактор БДУ - avatar Редактор БДУ|Hits:340

"Щоб відродити нашу церкву, щоб вдихнути в неї душу живу, ми мусимо вискочити з-під московської церковної влад...

Єпископ УАПЦ Віктор (Бедь): «Про Слово Боже, Церкву Христову, правду і неправду...»

Єпископ УАПЦ Віктор (Бедь): «Про Слово Боже, Церкву Христову, правду і неправду...»

31 березня 2017|Редактор БДУ - avatar Редактор БДУ|Hits:865

Відповідь Преосвященнійшого Віктора (Бедь), єпископа Мукачівського і Карпатського, керуючого Карпатською і Тер...

Особливості професії: Священик

Особливості професії: Священик

22 березня 2017|Редактор БДУ - avatar Редактор БДУ|Hits:544

Хто ці люди та які завдання виконують. Які знання та риси для них згодяться Служіння, звершення таїнств, а це...

«У єпархіях УПЦ цікавляться Відкритим Православ’ям та прагнуть оновлення молитовного життя» — прот. Андрій Дудченко про промо-тур Молитовника

«У єпархіях УПЦ цікавляться Відкритим Православ’ям та прагнуть оновлення молитовного життя» — прот. Андрій Дудченко про промо-тур Молитовника

16 лютого 2017|Редактор БДУ - avatar Редактор БДУ|Hits:452

Вже майже рік працює Відкритий Православний Університет — просвітницький некласичний навчальний заклад, ...

Єпископ УАПЦ Віктор (Бедь): "Глава УПЦ КП Філарет (Денисенко) офіційно підтвердив небажання вести переговори про об’єднання Українських Церков і вимагає тільки приєднання всіх інших під його руку…"

Єпископ УАПЦ Віктор (Бедь): "Глава УПЦ КП Філарет (Денисенко) офіційно підтвердив небажання вести переговори про об’єднання Українських Церков і вимагає тільки приєднання всіх інших під його руку…"

9 січня 2017|Редактор БДУ - avatar Редактор БДУ|Hits:4672

Під час передріздвяного інтерв'ю від 6 січня 2017 року для 5-го телеканалу, глава Української Православної Цер...

Московський Патріарх Кирило Гундяєв благословляє убивство українців та представників інших народів поза Російською Федерацією… А частина українців і надалі возносять йому хвалу…

Московський Патріарх Кирило Гундяєв благословляє убивство українців та представників інших народів поза Російською Федерацією… А частина українців і надалі возносять йому хвалу…

18 грудня 2016|Редактор БДУ - avatar Редактор БДУ|Hits:2315

Московський Патріарх Кирило Гундяєв, глава Російської Православної Церкви та її структурного підрозділу УПЦ Мо...

Сценарії Митрополита Олександра (Драбинко) по набуттю автокефалії Українською Православною Церквою

Сценарії Митрополита Олександра (Драбинко) по набуттю автокефалії Українською Православною Церквою

8 грудня 2016|Редактор БДУ - avatar Редактор БДУ|Hits:1059

Якщо Москва і Константинополь і надалі зволікатимуть з вирішенням “українського питання”, зростає ...

УАПЦ або УПЦ КП: чи змінять приналежність 20 громад на Хмельниччині

УАПЦ або УПЦ КП: чи змінять приналежність 20 громад на Хмельниччині

5 грудня 2016|Редактор БДУ - avatar Редактор БДУ|Hits:805

«Дезінформацією, яка не відповідає дійсності» називає прес-служба Карпатської єпархії УАПЦ повідом...

Прихильникам автокефалії УПЦ потрібно об’єднуватися та спільно захищати своє бачення майбутнього Церкви

Прихильникам автокефалії УПЦ потрібно об’єднуватися та спільно захищати своє бачення майбутнього Церкви

5 грудня 2016|Редактор БДУ - avatar Редактор БДУ|Hits:658

Прихильникам автокефалії УПЦ потрібно не чекати, а вже зараз спільно працювати над відновленням церковної єдно...

Митрополит Олександр (Драбинко): З догматичного погляду хибно заперечувати можливість автокефалії Української Церкви

Митрополит Олександр (Драбинко): З догматичного погляду хибно заперечувати можливість автокефалії Української Церкви

5 грудня 2016|Редактор БДУ - avatar Редактор БДУ|Hits:587

Митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр (Драбинко), ієрарх УПЦ, відповідаючи на прохання чит...