Держава й церква в галузі освіти: точки дотику

127-1-bigСистема освіти є найважливішим компонентом громадянського суспільства, в якому релігійний інститут самовизначається як функціонально, так і структурно на рівні державно-церковних відносин. Церква тут виступає як важливий суспільний інститут, який бере участь у формуванні єдиного цивільно-духовного простору. Церква особливо наполягає, щоб в освітньому процесі кожному громадянину була надана можливість самовизначення в контексті національної культури, де освіта забезпечує не тільки духовний розвиток особистості, але також економічну й соціальну стабільність, сприяє розвитку інститутів громадянського суспільства, професійній адаптації громадян в умовах існування різних етносів.

Держава, церква та громадянське суспільство в галузі освіти мають багато спільних точок дотику, головна з яких – духовно-моральне виховання молоді. Церква, зацікавлена ​​у формуванні такої системи освіти в громадянському суспільстві, яка буде професійною та зорієнтованою на державу, що здійснює свою діяльність в єдиному соціальному середовищі та відповідних їй цивільних формах суспільного життя.

Крім національного законодавства, що регулює освітні процеси в Україні, діяльність релігійного інституту визначена й міжнародним правом. Воно зводиться до права дитини на отримання релігійного виховання відповідно до традицій сім'ї (Загальна декларація прав людини, ст. 18, 19, 26; Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти від 14 грудня 1960 р., ст. 5; Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 р., ст. 12, 13, 14). Згідно зі статтею 16.6 Підсумкового документа Віденської зустрічі, держава повинна «поважати право кожного давати й отримувати релігійну освіту мовою за своїм вибором або індивідуально, або спільно з іншими».

Конфліктів між різними конфесіями можна уникнути, якщо залишити опіку релігійною освітою сім'ям та церкві без жодного втручання з боку держави.

З релігійної точки зору духовність – це втілення в життєдіяльності особистості морального закону, даного Богом. Світська ж традиція розглядає духовність як продукт суспільно-історичної практики. Духовність – це синтез всіх якостей людини. Вона універсальна й цілісна, тісно пов'язана з мистецтвом, мораллю, аксіологічними засадами тощо.

Як же церква впливає на становлення суспільної свідомості? Основоположні її принципи відзначені двома типами легітимації: заснованих на традиціях і звичаях історичного етносу та на раціонально-правовій формі взаємовідносин з державою. Державні організації суспільства пов'язані з релігією через ці легітимні форми. Вони й визначають істоту цивільних відносин, які повинні відрізнятися своєю толерантністю та сприяти єдності як релігійної, так і суспільної свідомості в соціальній практиці.

Церква прагне використовувати національні форми духовності у всіх сферах своєї діяльності, включаючи систему релігійної освіти і просвіти. Сюди відносять не лише просвітницьку діяльність церкви як інституту громадянського суспільства, але й взаємодію з сім'єю та школою. У цьому процесі релігійний інститут найбільше інтегрований в різні структури громадянського суспільства в силу того, що освіта визначає процес становлення людини. Він глибший від будь-яких формальних правил, проникає у всі сфери взаємин індивідів і ставить перед ними проблему усвідомлення необхідності «всіма і кожним» бути громадянином своєї батьківщини. У системі освіти перетинаються цивільні інтереси всіх інститутів суспільства.

Важливо зрозуміти, які ініціативи церкви в сфері освіти отримують схвалення суспільства та влади. Вони багато в чому розкривають сенс її участі у формуванні громадянського суспільства.

Діяльність релігійних громад, можна розцінювати як паростки громадянського суспільства. Цю точку зору підтверджують іноземні дослідження цивільних процесів в Україні. Церква на сучасному рівні намагається використати цей суспільний ідеал або, вірніше, відродити його, спираючись на релігійну свідомість, яка сприймає християнську доктрину в цьому ракурсі як щось завершене і абсолютно непорушне. Йдеться про те, що об'єднання церков Київської традиції – початок духовного служіння людині.

Пов'язуючи народну освіту з актом Хрещення Київської Русі, вважається, що «віра українського народу ніколи не була тільки догматичною, а ставала важливим фактором громадського стану, до якого людина могла прийти тільки через освіту». Якщо всі ці історико-філософські ремінісценції пов'яжемо з сучасною позицією церкви щодо освіти, то вона нічим суттєво не відрізнятиметься від його історичного аспекту.

Апелюючи до традицій, церква тим самим «заповнює» свідомість сучасного віруючого, постійно відроджується домінантою історичної свідомості України, яка, на відміну від міфології, носить безперервний характер. Соціологи показують, що традиція консервує свій феномен в освіті, створюючи через неї спадкоємність поколінь. Народ є самим собою завдяки своїм традиціям. Це той фонд, який дозволяє наступним поколінням відповісти на виклики часу.

о. Ігор Онищук, к.ю.н., доц. каф. теорії та історії держави і права ІФУП

Джерело: RISU.org.ua