Єдність Церкви в Україні: питання, відповіді...

sf45Частина І. Запитання на роздоріжжі

Дедалі більшого розголосу сьогодні в суспільстві набуває питання єдності Православної Церкви на Україні. Для наших церковних бабусь немає улюбленішої теми, ніж настрахати одне одного пророцтвами старців-волхвів про "анцихриста", що об'єднає всі церкви в світі під своє начало і от тоді (врешті-решт) не можна буде ходити до храмів, бо ще ненароком і дияволу вклонишся і бісу п'яту поцілуєш, прикладаючись до благословляючої десниці православного пароха. Більш серйозні церковні інформаційні джерела подейкують про Вселенський Собор в 2016 році, на якому (або після якого) вирішуватиметься питання підпорядкованості Української Церкви. Або пан, або пропав, або з Патріархом Московським об'єднуватися доведеться, або з таким далеким, а тому й менш заангажованим щодо нас, Константинопольським. А по-іншому, виявляється, ніяк не можна добитися єдності Церкви на Україні. Якщо навіть в церковному середовищі немає згоди, то не дивно, що й в соціумі відчувається хаос в поглядах на цю справу. На Західній Україні більшість схиляється до думки, що границі Церкви визначені кордонами держави, а інші (таких більше на Сході) стверджують, що на території України істинна лиш Церква Російська. Однак все це лиш запитання, які висловлюються вголос у громадському і церковному середовищі, а відповіді, сподіваюсь, потраплять в орбіту нашої уваги по ходу діла, допоки буде писатися ця стаття.

Спробуйте зрозуміти англійця, маючи знання англійської мови, але не цікавлячись середовищем, в якому він живе. Спілкуючись, ви обидва вживатимете чимало однакових слів, але розуміти при цьому зможете різні, а то й протилежні речі. Те ж саме відбувається, коли про церкву пишуть журналісти чи релігієзнавці, які спілкуються з духовенством різних конфесій, проводять соціологічні опитування, уважно вивчають християнство – як матеріальне явище, а не як прояв суті Небесного Бога на землі. Життя Церкви не піддається одній формальній логіці, як і всякий прояв життя взагалі. Необхідно відчувати внутрішні імпульси церковного духу, аби адекватно описати Церкву, необхідно спілкуватися на рівних з віруючими, глибоко релігійними людьми, а не сприймати їх як «адептів», «поміркованих маргіналів», яких можна тільки вивчати, з якими нема про що поговорити...

Зараз говорять неймовірні речі: ніби немає єдиної Церкви на Україні. Помилуйте, а що ж ми сповідуємо на кожній літургії в символі Віри: "Вірую у Єдину Святу Апостольську Церкву"? Однак православні християни насамперед самі винні в тому, що їх лають, бо ж про те, в що віримо, ми не можемо навіть переказати по-людськи. Так, соціологи і релігієзнавці констатують факт присутності на території нашої держави багатьох християнських конфесій та деномінацій, але ж з точки зору богослів'я, Церква – одна. Нехай це й буде вихідною точкою в наших міркуваннях.

При такому широкому інтересі в суспільстві до УПЦ ми говоримо якимись прописними заполітизованими штампами, от і думають про нас: «І з ким тут говорити?». До мислячих людей, яких нині більшість в суспільстві, звертаємось, підглядаючи в букварик-катехізис, ніби то якісь недоумки перед нами, які не второпають дорослої розмови. В такому амплуа ми виглядаємо недолугими і смішними вчителями віри, що звертаються до авторитету древності, коли власного не завоювали, і натискають на чудеса, коли вже слів нема, щоб просто побалакати. Ми ще за радянських часів звикли в своїй проповіді уникати слів про головне і лізти в царину абстактної моралі на протестантський лад. От і всі, кому заманеться і не лінь, пояснюють замість нас те, про що повинні говорити ми. Святе місце людської уваги пустим не буває. Люди самі в інтернеті порпаються, і такого про Церкву сміття нахапаються в світській хроніці подій, що й гріх говорити. А на останок наслухаються від деяких православних християн таких апокрифічних фікцій аля «старці рекоша», що потім довгенько доводиться замітати в хаті душі людської Христу, перед тим як туди Самому потрапити.

Я впевнений, що головна причина хибної думки про Українське Православ'я в суспільстві – це повна відсутність еклезіологічного пояснення явищ з боку духовенства УПЦ. Нині мусимо визнати ганебний брак чисто церковної позиції в офіційних ресурсах УПЦ і РПЦ, а за ними і в богословській освіті, в рядових прихожан. Ми мислимо про церкву в категоріях геополітики і економіки, тому так легко попадаємо під роздачу, тому й втрачаємо позиції, бо потрапляємо в своїх міркуваннях в безблагодатну область світських мисленнєвих стихій. «Господа Бога святіть в серцях ваших; будьте завжди готові кожній людині, котра буде вимагати в вас відповіді про вашу надію, дати відповідь з кротістю і благоговінням» (1 Пет 3,15).

Українська Церква сьогодні знаходиться вже не в тій звичній для царської Росії ситуації, коли держава дотувала Церкву і думала за нас що говорити і куди йти. Вже минув час зовнішнього подвигу стояння за віру і того авторитету Церкви, що здобули для нас наші отці, гнані радянською владою. Тоді було чітко видно і зрозуміло, де чорне і де біле, тепер час сірих тонів, коли перемішане грішне з праведним. Ми вже не можемо далі спекулювати стихією гонінь, часто зітхати з сумом за романтикою переслідувань 1990-х років і виглядати, де ж там той "правий сектор" забарився, щоб трішки руки розім'яти в праведній боротьбі за храми, бо ж нуднувато просто на літургії стояти. Тепер саме той час молитви, розсудливості, глибокого внутрішнього життя, трезвіння й знань, про який апостол попереджав: «стережіться, бо лукаві дні».

Проте історія Церкви не вчора почалась. За сотні років свого існування Церква виробила імунітет проти хвороб часу та цивілізацій. Ми переживаємо нині схожу ситуацію, на ту, яка склалася в житті Церкви в часи життя святих Василія Великого, Григорія Богослова, Григорія Нісського, та Іоанна Златоуста. Ці інтелектуали, виховані в древніх язичницьких школах Афін та Антіохії «поважати себе змусили» настільки, що імператор Феодосій Великий оголосив і документально закріпив: «Віра Григорія Нісського – то віра, що має сповідуватись по всьому світі». В подачі отців кападокійців ортодоксальне християнство не було модною релігією, бо навіть будучи легалізованою вона часто переслідувалась. Василій Великий в одному з своїх листів до малоазійських єпископів, що потерпали від популярного в Візантії аріанства, написав: «Якщо навіть весь світ буде говорити інакше, тримайся того, що правильно пізнано».

Не інтелектуальні богословські спекуляції святих отців приваблювали увагу публіки оригінальністю. Своїми роздумами отці Церкви збуджували в пересиченій благами цивілізації людині жагу іншого осмисленого життя. Немає в світі нічого дієвішого, ніж розумне слово, котре підтверджене ділом, саме тому й антіохійського ритора Іоанна назвали Златоустом. Як живеш, так і говориш, бо ж хибне життя і породжує єресь в судженнях. Об цей моноліт морального авторитету та високого культурного рівня розвитку святих богословів розбивалися всі інформаційні спекуляції того часу. Вони нічого не придумували нового, а лишень сформулювали, користуючись найкращими зразками древньої язичницької філософії ті вічні істини, що почерпали в живому переданні своєї Церкви, яку любили всім серцем своїм. Іншими словами, чим жили, про те й говорили.

Афанасій Александрійський був одним із найосвіченіших інтелектуалів свого часу в Александрії. На Першому Вселенському Соборі в Константинополі аріани загнали в глухий кут представників православної опозиції. Перед благочестивою, але простоватою в своєму світогляді православною паствою вони виставили безперечний авторитет Священного Писання, на який спиралися в своїх судженнях. Коли православні для того, щоб підкреслити божественну природу Ісуса як Бога Сина, говорили що це сила Отця, то аріани відповідали, що в Біблії "силою Божою" називається саранча. Напевно, це тяжко собі уявити затятим ортодоксам, але православних богословів врятувало знання святим Афанасієм "Метафізики" Арістотеля. У своїй філософській системі він користувався терміном "омоусіос", котрий виражав єдність в одній природі різних предметів. У відповідь благочестивим аріанам, які стверджували, що це не може бути істиною, бо такого слова в Писанні нема, собор відповів: "Ми віримо так, як вірить Афанасій". Його моральний авторитет не тільки подарував нам істинне сповідання віри, але й перед лицем історії облагородив труд великого язичницького філософа.

За 23 роки розколу на Україні, здається, не з'явилось жодної богословської праці на цю тему, жодного рівноправного діалогу, в якому були б витримані хоча б загальнолюдські норми поведінки, – лише плітки та взаємні образи в пресі. Про що це говорить? Про те, що нам не цікава еклезіологія розколу, ця проблема для нас існує лише у політичній площині, і осмислюється в фінансовому вимірі. Апостол Павло написав: "Дано бути між вами розділенням, щоб виявились розсудливі", тобто ті люди, які побачать в негараздах християн Промисел Божий, що береже Свою Церкву від лукавства і лицемірства.

Церква не потребує, щоб її хтось захищав. Адже її Главу боїться саме пекло. Нам лишень потрібно вірити в те, що сповідуємо і стояти в цьому спокійно. Тільки Госоподь може зцілити глухонімих християн нашої церкви. В нашому мовчанні не відчувається смирення, бо ж свої права відстоювати не тільки на місцевому, але й навіть на міжнародному рівні ми вміємо, а от про те як то про Христа людям хорошим, але далеким від Церкви розповісти, так і не второпаєм. То скоріш за все схоже на байдужість до головного. Ми можемо постояти власне за себе, за свою парафію, за своє місце роботи, але ж так тупо мовчати, коли на Церкву святу ставлять плями, не можна, і так висловлюватись, як це робимо ми – про високе слиняво, ніби про духовне, і ні про що конкретне – неприпустимо.
Я не буду переконувати, що саме та Церква, в яку я ходжу єдина істинна, я намагатимусь сказати про єдність Святої Церкви так, як про це мислять і як про це висловлюються люди, які її люблять. А те, що говорять про Церкву в соціумі (в якійсь мірі правда, тобто правда про нас, грішних людей), тобто й про мене, звичайно, правда відносно нас грішних людей, але не люди визначають суть Церкви. Однак користуватись чітко сформульованими визначеннями, думаю, не завадить, щоб розгадати тайну єдності Святої Церкви.

Частина 2. Прямі відповіді

Церква в силу своєї природи має не тільки внутрішню цілісність, але й зовнішню єдність. «Церква у всьому світі одна, розділена Христом на безліч членів і єпископство одне, що поширюється в єдинодушному лиці багатьох єпископів», – писав св. Кіпріан Карфагенський. Ця прекрасна людина, яку в свій час поважав і любив весь язичницький Карфаген, залишила для своїх нащадків християн неперевершену еклезіологію. Прості мешканці його рідного міста говорили: «О, це істинна Церква, бо це церква Кіпріана». Звичайно, такою популярністю і авторитетом можна було спокуситись: гострий розум, всебічна освіченість і фінансові можливості давали йому широкий простір для того, щоб Церкву закріпити як власну вотчину за собою в огорожі державних кордонів.

Розподіл вотчин – то, напевно, одна з основних причин розколу взагалі і на Україні зокрема, але святитель, на відміну від сучасних церковних політиків, сповідував Єдину Христову Вселенську Церкву. Думаю, що його листи на сьогоднішній день повинні слугувати орієнтиром у вирішенні питання церковної єдності. Для церковного історика є самоочевидним, що на Україні саме УПЦ і є органічною частиною тієї самої Церкви, яку описував св. Кіпріан. Хоча й Карфагену вже немає, а за ним спливла у небуття й карфагенська кафедра, а Церква продовжує своє життя, бо вона Христова і актуалізується в наші дні через Священне Передання.

Коли в Римській імперії почались чергові гоніння на християн, святитель Кіпріан покинув Карфаген. Сповідники, які залишились в місті і витримали тортури, звинуватили його в тому, що він слабодухий маловір і не достойний пасти стадо Христове. Вони почали самі приймати до Церкви християн, які відпали під час гонінь, розпоряджатися в храмах кому приступати до таїнств а кому ні, і стверджували при цьому, що Святий Дух належить лиш достойним. Авторитет і благородство людини в Церкві могло перемогти і переважити смирення її Глави – Христа, що й праведних і грішних, які каються перед Ним, однаково приймає у Свої обійми.

«Нехай моє ім'я загине в історії, аби Церкві була з того користь», – говорив у часи радянських гонінь св. Патріарх Тіхон, коли на нього нарікали монархічні кола Росії за те, що він не бере участь в боротьбі за «Віру, Царя і Отечество». Цим двом святителям Христовим, один з яких жив в ІІІ, а інший в ХХ столітті, важливо було не показати свою віру, не довести свою правоту, а зберегти орган Духа Святого, яким Господь підносить істину людині – єпископат і духовенство. Вони мислили про практичні, необхідні для спасіння людини речі, а не про якісь мертві ідеологічні парадигми чи власні інтереси. Вони робили це для того, щоб Церква Христова була живим організмом, а не організацією, що об'єднує сповідників Святої Русі замість причасників Святої Церкви. «Немає жодного священика Божого настільки слабкого, низького і обезсиленого неміччю людською, котрого слабкість і непевність не була б підкріплена і не отримала б натхнення і силу від Господа, що покриває його Своєю благодаттю», – писав св. Кіпріан.

Отже, наріжним каменем священної будівлі Церкви є Сам Господь, а не авторитет людини чи якої-небудь ідеальної соціальної інституції. Жодні схеми об'єднання церков реально ніколи не діяли і не приносили результатів. Церква вже проходила ці уроки історії. Візьмемо, наприклад, універсальні формули єдності всіх християн у Візантійській імперії. Ні «Енотікон» імператора Зінона, ні «Тіпос» імператора Іраклія, ані новелли Юстініана так і не змогли примирити релігійного протистояння різних християнських церков в одній імперії. «Один Бог володіє всіма, одна імперія для володіння всіма народами. Всі люди складуть одну націю, всі люди поєднаються в одну сім'ю під одним скіпетром», – писав візантійський історик Євсевій про роль Церкви в імперії. Імператори Візантії прагнули об'єднати весь світ під свою десницю і в своїх політичних амбіціях розраховували на Церкву.

Імператор Юстініан, стоячи на сторожі церковної єдності, вів боротьбу з двома головними єретичними течіями – аріанством на заході і монофізитством на сході. Історик тієї епохи Прокопій пише, що війни за поширення істинної віри, божественним носієм якої був імператор, велися з такою жорстокістю, що на Заході від готів-аріан не залишилось навіть сліду в історії. А на Сході була знищена ціла народність: до 80-ти тисяч монофізитів, жителів Сирії, були позбавлені всіх прав і вивезені з країни. В результаті Захід став пустелею, яку легко захопили франки, а Схід – випаленою землею, яку легко захопили араби. Не зовнішні військові завоювання спустошили імперію, а релігійні переслідування з ціллю церковної єдності в оновленій Римській імперії; тієї самої політичної єдності за віросповідними ознаками, на якій сьогодні акцентує увагу така ж сама універсальна доктрина «руського міра». З точки зору богослів'я ми не можемо твердити, що «в єдиній державі повинна бути єдина церква». Церква одна у всьому світі, і містить в собі безліч держав і етносів.

Історія вже не один раз доводила, що єдина універсальна церква в одній державі – то маленька формула великих соціальних потрясінь. Головне зло Візантії, з якого ми повинні винести урок, і на яке, свідомо, чи несвідомо закрили очі творці фільму "Загибель імперії. Візантійський урок" (режисер архімандрит Тихон (Шевкунов)), – знищення цілих народів під приводом насадження православ'я по всій землі. Що таке тоді культурні здобутки Візантії? Адже Сам Господь втілився, щоб навіть останнього грішника помилувати і спасти від смерті, а тут, стільки крові і заради чого і я кою ціною? Щоб потім нам розповідали благочестиві притчі про унікальну місію православних імперій, які просвітили Русь, я які передали ту ж саму естафету Росії? Коли Христос з апостолами йшли через Самарію, і самаряни не захотіли їм "накрити стіл і постелити червоні доріжки, апостоли образились і сказали: "Нашли на них, Господи, вогонь з неба." Господь "...їм докорив та й сказав: Ви не знаєте, якого ви духа. Бо Син Людський прийшов не губить душі людські, а спасати! (Лк 9:55,56). Не державна політика поширювала Церкву на землі, а носії Церкви – святі.

Просвітитель Русі святий Кирило прийняв монашество в Римі і там же завершив свою життєву путь, а його брат Мефодій прийняв посвяту у єпископи від Папи і той вже ієрархом пішов слов'янські землі Словом Божим просвіщати. Більшу частину життя їм допомагали латиняни, хоча благословення на свою діяльність вони отримали в Константинополі. Про що це говорить? Можливо про те, що Церква Христова не насаджується по світу по мірі поширення державних кордонів. І те, що очікував візантійський імператор, коли вкладав кошти в їх місію, то не те на що призивав Господь святих братів. Вони скористались послугами земного царя і можливо його розчарували, але виконали волю Небесного Владики і тому їх місія безсмертна.

Єдність Церкви – це по суті єдність окремої людини з Богом, бо Господь Всього Себе віддає кожному, хто зі смиренням та відчуттям свого недостоїнства підходить до таїнств. Обнімаючи весь світ як Всесильний Владика, Він смиряється і обмежує Себе в границях немічного тіла людини. Ми відпадаємо через свої гріхи від Христа, втрачаємо внутрішню благодатну зав'язь, завдяки якій тільки й можемо прищепитися до Його Тіла. Отці Церкви саме на цю сокровенну об'єднуючу силу покаяння вказали в Символі Віри, коли сформулювали член про «Церкву єдину». Вони закликали всіма силами душі триматися тієї євхаристичної єдності з Богом, про яку Сам Господь завжди турбувався: «Я є істинна лоза, а ви гілля; хто перебуває в Мені, і Я в ньому, той приносить багато плоду; бо без Мене не можете творити нічого» (Ін15,5).

Основа православної еклезіології і догматичного вчення про єдність Церкви Христової дуже проста. «Наше богослів'я походить з євхаристії і підтверджує її», – писав священномученик Іриней Ліонський. Тобто єдність людей навколо Чаші Христової складає суть єдності між собою людей в єдиній Церкві, де б її храми не знаходились в світі. В Церкві незліченна кількість людей, але природа її при цьому єдина, бо єдина Чаша, яку підносить для людини Єдиний Христос саме руками рукоположених ще апостолами єпископів. Церква по суті своїй являється єдністю безкінечно різних особистостей. «Там, де єпископ, – пише св. Кирил Александрійський, – там нехай буде все зібрання християн; так само, там де Ісус Христос, там і Соборна Церква».

«Де єпископ там і Церква», – писав Полікарп Смірнський. Щоб правильно зрозуміти ці слова святого отця, необхідно зауважити, що в ІІ столітті, коли він служив, ще не було священиків, а Літургію звершував тільки єпископ, диякони лиш розносили освячені Дари християнам. Людина, що прагнула до Господа, знаходила чашу в руках священнослужителя, де б він не знаходився. Так як стаціонарних храмів тоді не було, то саме небо було куполом, а земля, на якій стояли стопи єпископа була вівтарем. Ієрархії та церковної субординації ще не існувало. Досвіченим авторитетом в Церкві був пресвітер, або просто людина, що вела благочестиве життя; до неї звертався навіть єпископ за порадою, – от і вся Церква. Та ієрархія авторитетів, до якої ми звикли нині – Патріарх, Митрополит, Архієпископ, єпископ, священик та диякон – виникла в Візантії і відображала її адміністративно-бюрократичний устрій. А по суті і Патріарх, і єпископ в структурі Церковного устрою стоять на одному щабелі, бо ж не благодатніша Чаша патріарша ніж Чаша якогось сільського батюшки. В нас на Україні останнім часом все частіше звертаються до цієї древньої апостольської і канонічно правильної практики: священики поминають «Всіх патріархів православних», і окремо Московського не виділяють. Бо так заведено в Церкві: читати за Літургією диптихи – перелік предстоятелів Вселенської Церкви, що всі рівні перед Богом, і авторитет яких не залежить від економічної сили Держави, на території якої вони служать. Наша ревність в особливому прочитанні Патріарха Московського перед іншими Патріархами схожа на каприз вередливого дитяти: «От це мій папа, а ви всі не наші з мамою татки».

Ще в перших століттях гностики намагались розмити границі Церкви в безмежному і безтілесному просторі всесвітньої пневми. Або навпаки евіоніти, що прагнули заключити її в рамках єврейства, ставили святість Церкви в залежність від особистої досконалості людини. Одні не змогли позбавити Церкву встановлених Богом кордонів, а інші не можуть її замикнути в межах політичних чи національних ареалів. Ці два підходи до осмислення природи Церкви присутні і в наш час, але вони її не визначають.

Кордони Церкви чітко встановлені Господом – це стіни Сіонської Горниці, в якій відбувалась колись і до нині звершується в кожному православному храмі Тайна Вечеря, спадкоємцями апостолів, священиками: "Хто не їсть тіла Мого і не п'є Крові Моєї, той і не перебуває в Мені". Але благодатний вплив Церкви в світі при цьому немає меж, "Бо Дух дихає, де хоче". Є обриси Церкви – то тіло Христове. Є границі держави, котрі визначаються нормами права. Є ареали різних культур, вплив котрих на людство немає ніяких чітких меж. В свій час по артеріях еліністичної культури розтікалось по тілу багатоликої Римської імперії християнство.

Розходячись по світу, християни не тільки не втрачали, але навпаки, лиш зміцнювали внутрішні скрепи Церкви. «Церква кафолічна одна, – пише в своїх листах св. Кіпріан Карфагенський, – вона не може ні розсікатись, ні розділятись, але повинна бути непорушно об'єднаною зв'язками священиків одне з одним». Завдяки єпископу Церква соборна, – кафолічна. Кафолічність в перекладі з грецької означає повноту всіх необхідних для спасіння людини благодатних дарів. «Соборна, тому що в Церкві лікується і зцілюється всякий рід гріха» (св. Кирил Александрійський); як аптечка, в котрій є все, і на будь-який випадок життя. Церква не може збирати і спаювати у єдиний моноліт народ, націю, організацію, в Церкву можуть збиратися люди, хворі гріхом, котрі бажають єдності із Христом, де б вони не були. Ми можемо дотримуватися будь-яких переконань, але душа у всіх болить однаково.

Церква то по суті своїй – Самовираження Божественної Іпостасі. Християнство – то релігія особистості. Всевишня Особистість не може Себе проявити поза Церквою, як не може душа проявити своїх властивостей без тіла. Але кожне тіло, як відомо, має свій образ і тягнеться до своєї подоби. Так і кожна віруюча у Господа людина, як клітина Божественного Організму, тягнеться до Глави –Христа, вона шукає Церкву, і тому часом питає, заходячи у храм: «А якого патріархату ваша церква?». Вона шукає при цьому не Російську Церкву, не храм як осередок російської культури, а благодать Христову. Мої друзі, які нещодавно виїхали в Америку, ходять в Нью-Йорку в православний грецький храм, бо туди ближче, ніж до церкви Московського Патріархату. «Ну й як там вам молиться?, – запитав якось у них по телефону, – не гірше, ніж у нас?». «Радість побути хоч трішки в храмі ще більша, – відповіли вони мені, – і благодать так само втішає, одна тільки різниця – в нас на Україні на Пасху батюшки яйця збирають, а там не тільки роздають, але й на шашлики після служби запрошують».

Проблеми відсутності єдності, про котру в нас так багато говорять політики, в самій Церкві немає, вона завжди нав'язувалась ззовні якоюсь політичною силою, котра з благими чи не з благими намірами старалась використати Церкву в своїх цілях. Єдність Церкви з вселенським Православ'ям на Україні завжди була і, сподіваюсь, буде, допоки Господь гряде. Церква завжди нехтувала національними критеріями єдності, надаючи перевагу при цьому канонічним орієнтирам, для того, щоб зберегти саме це благодатне джерело своєї внутрішньої цілісності. Саме тому вона не тільки змогла вижити в Візантійській імперії, але й створити величну світову християнську культуру. Саме тому Церква продовжувала плодоносити на Русі не дивлячись на монголо-татарське нашестя в ХІІІ столітті, чи радянський режим в ХХ-ому. Ось ця внутрішня цілісність церковного організму і стала тим стержнем, на якому формувались різні етноси, в тому числі й український. Благодатна закваска церковної культури була поштовхом для культурного розвитку нашого народу. Адже Церква – то єдність різностей, а не соціально-політичний моноліт Вавілону.

«Егда снизшед языки слия, разделяше языки Вышний: егда же огненныя языки раздаяше, в соединение вся призва, и согласно славим Всесвятаго Духа», – співається в кондаку П'ятидесятниці. Церква в цьому піснеспіві недаремно проводить таку цікаву паралель між вавилонським будівництвом і Сіонською Горницею, в якій на апостолів зійшов Святий Дух. Текст Священного Писання розповідає, що Ной навчив своїх дітей, які після Потопу розійшлись по оновленій землі, літургічному служінню: принесенню подячної жертви за спасіння своєї сім'ї. Саме це зв'язувало чисельних нащадків Ноя з Богом і між собою. Люди говорили різними мовами, по-грецьки «глосса», але молилися при цьому «єдиними усти», по-єврейськи «софа», що перекладається як «губа», в однині, - не «губи» в множині. Тобто в головному – єдність, в другорядному - різноманіття. Іншими словами, різні народи перебували в одній Церкві.

З часом шкала цінностей перевернулась і люди почали сходитись в долину Сінаар в стремлінні до єдності, що нівелювала не тільки етнічні обриси народів в моноліті імперії, але й окрему особистість, що ставала гвинтиком у виробництві суспільних благ. Вони втратили смак до молитви і почали з релігійним ентузіазмом будувати Вавілон, тобто імперію, що забезпечує абсолютне благополуччя без Бога. Господь зійшовши на землю, приносить меч, і розділяє народи Вавілону, що забули «софа», мову богослужіння, і тому перестали розумілися між собою, тому що погасла молитва і щезла любов. Люди можуть говорити однією мовою, «глосса», і не розуміти при цьому одне одного. Імперія завжди намагалась замінити собою Церкву, побудувати Царство Боже на землі. В єврейському масоретському тексті Священного Писання ця думка виражена дуже чітко: «Фундамент Вавилонської вежі був на небі» і рух був до низу. То була духовна траєкторія падіння, що виглядала ззовні соціально-політичним злетом. Чим більше вдосконалювалась цивілізація за рахунок того, що людина знімала всі моральні обмеження і переступала через совість, щоб досягнути кращих результатів, тим нижче духовно падала, загубивши благодать, втрачала ближніх.

Коли євреї розсіяння, що жили по всій Римській Імперії зібралися біля стін Сіонської Горниці, кожен з них почув з уст апостолів свою мову, на якій звик говорити в своїй стороні. І кожен зрозумів при цьому свого співрозмовника, тому що Господь знову дарував людям «софа», Духа Святого в вигляді «язиків», що почили на головах апостолів. «Тому доторкнувся він до цієї частини тіла, – пише св. Ніколай Кавасіла, – і можна було на голові кожного бачити вогонь в вигляді язика, щоб, думаю, пояснити причину втілення, тому що Він зійшов, щоб пояснити споріднене Собі Слово і просвітити тих, хто не знає Його. Таке діло язика, котрий виносить назовні сокровенне, будучи благовісником тайн душі». Благодать знову об'єднала різних людей і народи в Божій любові, в літургічному предстоянні, в єдиному внутрішньому духовному житті.

В цей день ми святкуємо не тільки день народження Церкви, але й квітуче свято Святої Трійці. Розсіяння народів, що будували Вавилон, було не менш важливим діянням ніж створення світу і людини. Єдиний Ієгова зображується у ці моменти в Писанні в образі Святої Трійці, Божественної наради, що лиш трішки відкриває для нас Божественну природу Бога-Любові. Тільки на початку перед створенням людини з уст Господніх звучить Іпостасне Слово: «Створимо», щоб людина творила у славу Божу. А в нетрях Вавилону треба було знищити, те що понабудовувала неслухняна Божа дитина у ентузіазмі безблагодатної творчості, у прагненні до єдності у спільній ненависті, до спільних ворогів, від яких тепер треба було відгороджуватись стінами «градів»: «Зійдемо і змішаємо там мову, так, щоб один не зрозумів мови іншого» (Бут 11,7).

Не міг Господь явити Таїнство Сина, допоки не смириться людина під ігом Закону Єгови-Отця, і не міг Він послати Свого Духа, допоки не прийме горда людина смиренного Сина. Жертва Христа унікальна тому, що це не ізольоване в часі і просторі дійство, а кульмінаційний момент домобудівництва Божого, що включає в себе і вітхозавітне приготування, і Втілення, і смерть, і Воскресіння, і П'ятидесятницю. Тому що Один і Той же «Приносяй и Приносимый, Приемляй и Раздаваемый». Про це розповідає молитва, яку читає священик в олтарі, коли роздроблює Агнця. Домобудівництво нашого спасіння є прояв і дійство Святої Трійці, Котра вводить людину в коло Божественної любові. Бог – то любов. Догмат про Бога – Трійцю розкриває перед людиною незбагненну тайну Любові: «Бог Отець розпинає, Бог Син розпинається в Дусі Святому» (св. Філарет Московський). «Єдність Лиць Святої Трійці є основа єдності Церковної», – писав священномученик Іларіон (Троїцький).

Церква одна і єдина як в історії, так і в просторі, як в першому, так і в двадцять першому столітті, як в Україні, так і в Росії чи Америці – то догмат, прояв внутрішнього досвіду віруючих людей – ось так є, і крапка. З цього можна виходити, це можна вивчати як об'єктивний факт, але його не можна заперечувати чи обмежити законами фізичного переміщення мас, однак можливо осягнути. Господь створив світ для кожної людини окремо, втілився для кожної людини окремо, подарував Церкву для кожної людини окремо і кличе при цьому всіх нас однаково до Себе.

Завдяки Духу Святому, Котрого Господь подарував на П'ятидесятницю, людина пізнала себе як образ Трійці, ніби подорожній, що довго не заглядав у дзеркало, ледь пізнав своє запилене обличчя. Прагнучи до єдності з Богом людина перш за все знаходить себе, здобуває внутрішню єдність в своїх членах, знищується міжусобиця породжена гріхом в нашому єстві і ми стаємо миром. А потім цей мир воцариться межи людей. «І буде єдине стадо и один Пастир» (Ін 10,16).

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Стрічка новин

Усі новини

Публікації

  • 1
  • 2
  • 3
До 100-річчя початку відродження УАПЦ (1917 - 2017). "Ми мусимо вискочити з-під московської церковної влади"

До 100-річчя початку відродження УАПЦ (1917 - 2017). "Ми мусимо вискочити з-під московської церковної влади"

2 травня 2017|Редактор БДУ - avatar Редактор БДУ|Hits:57

"Щоб відродити нашу церкву, щоб вдихнути в неї душу живу, ми мусимо вискочити з-під московської церковної влад...

Єпископ УАПЦ Віктор (Бедь): «Про Слово Боже, Церкву Христову, правду і неправду...»

Єпископ УАПЦ Віктор (Бедь): «Про Слово Боже, Церкву Христову, правду і неправду...»

31 березня 2017|Редактор БДУ - avatar Редактор БДУ|Hits:495

Відповідь Преосвященнійшого Віктора (Бедь), єпископа Мукачівського і Карпатського, керуючого Карпатською і Тер...

Особливості професії: Священик

Особливості професії: Священик

22 березня 2017|Редактор БДУ - avatar Редактор БДУ|Hits:150

Хто ці люди та які завдання виконують. Які знання та риси для них згодяться Служіння, звершення таїнств, а це...

«У єпархіях УПЦ цікавляться Відкритим Православ’ям та прагнуть оновлення молитовного життя» — прот. Андрій Дудченко про промо-тур Молитовника

«У єпархіях УПЦ цікавляться Відкритим Православ’ям та прагнуть оновлення молитовного життя» — прот. Андрій Дудченко про промо-тур Молитовника

16 лютого 2017|Редактор БДУ - avatar Редактор БДУ|Hits:195

Вже майже рік працює Відкритий Православний Університет — просвітницький некласичний навчальний заклад, ...

Єпископ УАПЦ Віктор (Бедь): "Глава УПЦ КП Філарет (Денисенко) офіційно підтвердив небажання вести переговори про об’єднання Українських Церков і вимагає тільки приєднання всіх інших під його руку…"

Єпископ УАПЦ Віктор (Бедь): "Глава УПЦ КП Філарет (Денисенко) офіційно підтвердив небажання вести переговори про об’єднання Українських Церков і вимагає тільки приєднання всіх інших під його руку…"

9 січня 2017|Редактор БДУ - avatar Редактор БДУ|Hits:4233

Під час передріздвяного інтерв'ю від 6 січня 2017 року для 5-го телеканалу, глава Української Православної Цер...

Московський Патріарх Кирило Гундяєв благословляє убивство українців та представників інших народів поза Російською Федерацією… А частина українців і надалі возносять йому хвалу…

Московський Патріарх Кирило Гундяєв благословляє убивство українців та представників інших народів поза Російською Федерацією… А частина українців і надалі возносять йому хвалу…

18 грудня 2016|Редактор БДУ - avatar Редактор БДУ|Hits:1938

Московський Патріарх Кирило Гундяєв, глава Російської Православної Церкви та її структурного підрозділу УПЦ Мо...

Сценарії Митрополита Олександра (Драбинко) по набуттю автокефалії Українською Православною Церквою

Сценарії Митрополита Олександра (Драбинко) по набуттю автокефалії Українською Православною Церквою

8 грудня 2016|Редактор БДУ - avatar Редактор БДУ|Hits:685

Якщо Москва і Константинополь і надалі зволікатимуть з вирішенням “українського питання”, зростає ...

УАПЦ або УПЦ КП: чи змінять приналежність 20 громад на Хмельниччині

УАПЦ або УПЦ КП: чи змінять приналежність 20 громад на Хмельниччині

5 грудня 2016|Редактор БДУ - avatar Редактор БДУ|Hits:533

«Дезінформацією, яка не відповідає дійсності» називає прес-служба Карпатської єпархії УАПЦ повідом...

Прихильникам автокефалії УПЦ потрібно об’єднуватися та спільно захищати своє бачення майбутнього Церкви

Прихильникам автокефалії УПЦ потрібно об’єднуватися та спільно захищати своє бачення майбутнього Церкви

5 грудня 2016|Редактор БДУ - avatar Редактор БДУ|Hits:362

Прихильникам автокефалії УПЦ потрібно не чекати, а вже зараз спільно працювати над відновленням церковної єдно...

Митрополит Олександр (Драбинко): З догматичного погляду хибно заперечувати можливість автокефалії Української Церкви

Митрополит Олександр (Драбинко): З догматичного погляду хибно заперечувати можливість автокефалії Української Церкви

5 грудня 2016|Редактор БДУ - avatar Редактор БДУ|Hits:323

Митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр (Драбинко), ієрарх УПЦ, відповідаючи на прохання чит...

Патріарх УПЦ КП Філарет (Денисенко) та Архієпископ УГКЦ Святослав (Шевчук) підтримали форум ініційований колишніми екс-комуністами і екс-регіоналами

Патріарх УПЦ КП Філарет (Денисенко) та Архієпископ УГКЦ Святослав (Шевчук) підтримали форум ініційований колишніми екс-комуністами і екс-регіоналами

3 грудня 2016|Редактор БДУ - avatar Редактор БДУ|Hits:957

1 грудня в столичному концерт-центрі «Український дім» в Києві помпезно і безбідно пройшов чергови...